7 квітня - в день Благовіщення, в Тернополі та області святкуємо вже 3 рік поспіль – День сім’ї в очікуванні дитини.
Ваша увага до цього заходу має велике значення, адже в нашій українській культурі оспівана і возвеличена святість батьківського покликання. Кожен знає, як багато в житті людини залежить від її батьків, від того, як вони приймуть її у цей світ , яку дорогу настановлять. Сьогодні ми формуємо майбутнє наших дітей, і наше з вами майбутнє. Подбаймо про найважливіше. Допоможімо шукаючим віднайти справжні цінності. Спрямуймо їхні погляди на важливе. Ми закликаємо боротися за життя дітей, за гідне життя, за щасливе і добре майбутнє.
Очікуйте заходів квітня! Долучайтесь до спонсорства, організації, сприяння, поширення, до проведення, діліться з нами вашими ідеями про це . Чи хочете бути разом з НАМИ?
ГО«Центр щасливого Батьківства та Материнства, проект ТБФ «Карітас» Школа щасливого материнства св. Анни, консультативний центр руху за життя «Колиска життя», кращий форум СІМЕЙКА.
Відгуки залишайте на Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. .

Дякую, Марія Хомів

Запрошуємо Вас взяти участь у зустрічі молодих мам "Лелеки прилітають", що відбудеться у рамках фестивалю ляльок, організований бібліотекою-музеєм національної іграшки 20 березня о 11.30 в Українському домі ПЕРЕМОГА.

На зустрічі молодих мам "Лелеки прилітають" вас чекатиме дивовижна розповідь про особливість ігор з дітьми та презентація альбому для новонароджених, і чарівний майстер-клас від лялькарки з Києва.

За участі "Школи щасливого материнства св. Анни".

Нарешті здійснилася моя мрія. Лежу і посміхаюсь, із заплющеними очима, тихо радію. А на мені згорнулося клубочком КОХАННЯ. А кажуть, це почуття дуже важко описати, навіть неможливо. Ті, хто так кажуть, - помиляються. Наше з моєю коханою половинкою почуття тепер описане, зважене і зараз мирно сопе на моїх грудях.
Я ще не бачила його, яке воно на вигляд, оте КОХАННЯ. Але можу його відчути - воно гаряче і тяжкеньке. Я обережно, з останніх сил, пригортаю його обома руками, обнімаю, притискаючи до серця. Це наше щастя, цілий оберемок, аж чотири кілограми. Продовжую пригортати його, усміхаючись і далі не відкриваючи очей, ніби намагаючись знову стати з ним одним цілим, яким ми були аж дев'ять місяців.

Дуже рідко про те, що чекав, скаже малечі Татко… Так, Він звісно чекав, уявляв, думав… Він, звісно, і лякався, і радів… Він хотів, сина чи доньку – байдуже, Він хотів дитину! А ще Він планував – де поставити оту колиску і як викроїти принаймі тиждень відпустки. І часом підпускав таки думку «А може в Неї чи в Нього такі очі, як в мене! Мої сині очі!». І молився за Їх здоров’я, за Їх життя...

А Вона?… А Вона чекала…

Чекала болю, бо знала, що інакше не буває. Чекала також, коли нарешті тіло буде належати тільки Їй. Щоб одягнути нарешті улюблені джинси, знайти, куди закинула все взуття на шпильці, і знати, що точно помістишся в свій червоний сарафан.