Вікові плани
Сьогодні я переживаю вік, коли в народі кажуть 30 +. На цьому періоді життя, відповідно до людських мірок, мала б бути визначеною життєва позиція щодо освіти, роботи, житла, сімейного стану, тощо…., і до певного моменту, власне, моє життя проходило в думках і планах як реалізувати себе у цьому світі через задекларовані кимось стандарти.
Просячи розуміння у своїх діях у небесних сил, я продовжувала планувати те, що вважала корисним і правильним на даному періоді життєвого шляху для себе.
Але настав момент до якого, мені здавалось, я була морально не готовою. В день Різдва Пресвятої Богородиці дещо шокуюча новина, в мені зародилося маленьке, Богом дане – Диво. Збентеження, а як далі, що далі, … мої плани на цей період життя зовсім інші, мені потрібно ще так багато всього зробити, стільки встигнути – підказував розум.
З вами уже можна гордо і струнко прямувати вулицею. Вести за руку і вести глибокі діалоги про зміст життя, безмежність космосу та політичну ситуацію в країні. Те, що ви подорослішали, відчуваю цілим тілом: не потрібно весь час шукати вас, повзаючих, по квартирі; від вас можна відвести погляд на цілу хвилину, не боячись, що ви в цей час уже пхатимете пальці у розетку; з вами можна неквапливо гуляти вечірнім містом, без наздоганянь і паніки…
У світі є лише одна по-справжньому 
Привіт, вечірнє сонце. Як пройшов день? Я, як бачиш, вкотре повертаюсь додому. Іду отак полями, несу сапу на плечі, та тягар на серці значно тяжчий. Він завжди при мені... Отак іду, любуюсь квітами і золотим колоссям, щебетом птахів – а, може, то оце востаннє. Іду тому і прощаюсь - мо’, до завтра, а мо’, навіки. І з тобою, тепле сонечко, прощаюсь. Спасибі за хорошу днину, що не пекло в обід, що й досі грієш і проводжаєш мене додому. А далі йди спочивать, не заглядай у моє віконце – там тільки смуток і печаль. І само засумуєш, заплачеш – завтра не виглянеш, а стільки чекають тебе. Я ліпше розкажу тобі. Ти знаєш, у мене вдома син. Його однолітки вже дітей бавлять, а він... він сам як дитина. Як упав тоді, пару літ тому, і вдарився головою, то і почалось все це. Возила до лікарів, знахарок – казали, нема чим помогти.
Найпершого твого Дня Народження в наше місто якраз повернулись лелеки і легенда про діток, яких приносять батькам бузьки, врешті набула нового сенсу:) По літньому теплий березень підштовхував відчинити навстіж вікно лікарняної палати, але ж не можна – карцер. Не пускають нікого, тільки от якийсь електрик в чорних мештах і чорній кепці вирізнявся з-поміж жінок у розпоротих до пупа халатах – прийшов вкрутити перегорілу лампочку над сповивальним столиком…