Зміст
У десять-дванадцять років дитина вже читає дорослі за структурою тексти. Їй потрібен не сюжет заради сюжету, а ситуація, у якій немає очевидно правильної відповіді.
У цьому віці добре працює те, що дорослі часто вважають «занадто»: історія без щасливого фіналу, герой, який учинив погано і не був покараний, конфлікт, де обидві сторони частково праві. Саме такі тексти підліток перечитує і згадує через рік.
Нижче сім коротких оповідань, написаних редакцією mamusi.org.ua, які можна читати одразу тут. Час у таблиці - для читання про себе (приблизно 150-200 слів за хвилину); вголос буде довше.
| Оповідання | Тема | Час читання |
|---|---|---|
| «Список» | цькування в класі, мовчання свідків | ~1,5 хв |
| «Той, хто виграв» | талант і праця, заздрість | ~1,5 хв |
| «Лист від тата» | тато на фронті, як читати короткі відповіді | ~1 хв |
| «Двісті гривень і совість» | чесність, коли ніхто не бачить | ~1 хв |
| «Хто розбив» | сказати правду вчасно | ~2 хв |
| «Найкраща подруга» | дружба в один бік | ~2 хв |
| «Не мій собака» | прихисток для пса, неповна радість | ~2 хв |
Оповідання «Список»
У класі зʼявився список.
Ніхто не знав, хто його склав. Просто одного ранку в груповому чаті хтось скинув фото зошитового аркуша, де в стовпчик були виписані прізвища. Внизу підпис: «з ким не сідаємо».
Прізвищ було чотири. Одне з них - Данилове.
Данило прочитав і нічого не сказав. Прийшов до школи, сів, як завжди, у третьому ряду. Ніхто до нього не підсів, але ніхто й не сказав нічого вголос.
Так минув тиждень.
Каміла сиділа за сусідньою партою. Вона не складала список і не пересилала його далі. Просто прочитала і не видалила.
Щодня вона думала, що треба щось зробити. І щодня не робила.
Бо якщо підійти до Данила, то завтра в списку може зʼявитися і її прізвище.
На восьмий день Данило не прийшов. І на девʼятий теж.
Класна керівниця спитала, чи хтось знає, що сталося. Усі мовчали.
Каміла теж мовчала.
Данило повернувся через два тижні, вже в інший клас. У паралельний.
Каміла бачила його в коридорі кілька разів. Він не вітався.
Вона так і не змогла пояснити навіть собі, чому не підійшла тоді, першого дня. Виправдань було багато, і жодне не працювало.
Список видалили з чату через місяць. Але Каміла памʼятає його досі, і найгірше в тому, що її прізвища там не було.
Оповідання «Той, хто виграв»
Ігор готувався до олімпіади з математики півроку.
Він не був геніальним. Просто робив по три задачі щовечора, навіть коли не хотілось, навіть коли нічого не виходило.
Його друг Стас не готувався взагалі. Стасу математика давалась сама.
На олімпіаді Ігор розвʼязав чотири задачі з пʼяти. Стас - усі пʼять.
Перше місце дали Стасу.
Дорогою додому вони мовчали. Потім Стас сказав:
- Ти чого такий?
- Нічого.
- Та скажи.
Ігор зупинився.
- Я півроку сидів. А ти прийшов і виграв.
Стас подумав.
- І що я маю зробити? Програти навмисне?
- Ні.
- Тоді що?
Ігор не знав, що відповісти. Бо Стас нічого поганого не зробив. І при цьому було нечесно.
Він довго думав про це потім.
Через рік Ігор виграв обласну олімпіаду. Стас у ній не брав участі: у нього зʼявились інші справи, і математика йому набридла.
Тоді Ігор зрозумів: після першої олімпіади він злився не на Стаса. Він злився, бо злякався, що вся його робота нічого не варта. І побачив, що його підготовка дала результат - просто не одразу.
Оповідання «Лист від тата»
Тато Соломії був на фронті другий рік.
Він писав рідко, бо звʼязок був поганий, а писати довгі повідомлення він не вмів. Зазвичай приходило «як справи», «люблю», «все норм».
Соломія відповідала докладно. Розписувала, що було в школі, які оцінки, що сказала Марʼянка на перерві. Іноді на десять абзаців.
Тато відповідав: «клас».
Одного разу вона не витримала і написала: «Ти взагалі читаєш те, що я пишу?»
Тато не відповідав два дні.
Потім прийшло довге повідомлення. Найдовше за весь час.
Він писав, що читає все. Що перечитує по кілька разів. Що зберігає ці повідомлення і відкриває, коли зовсім важко. Що там, де він, немає нічого про школу, оцінки й перерви, і саме тому йому це потрібно.
А ще він писав, що не відповідає докладно, бо коли починає писати про своє, стає гірше. І що «клас» - це не байдужість, це все, на що в нього вистачає сил у той момент.
Соломія прочитала і довго сиділа.
Потім написала: «Зрозуміла. Буду писати далі».
Тато відповів: «клас».
І тепер вона знала, що це означає.
Оповідання «Двісті гривень і совість»
Максим працював улітку в дядька в майстерні. Підмітав, подавав інструменти, іноді щось тримав.
Дядько платив йому щопʼятниці.
Одного разу він дав дві купюри по сто. Максим порахував уже вдома і зрозумів: там було не дві, а три. Одна прилипла до другої.
Триста замість двохсот.
Максим сидів і дивився на гроші.
Дядько не помітить. У нього в кишені завжди повно всього, він ніколи не рахує.
Максим уже майже вирішив. Потім згадав одну річ.
Місяць тому він розбив у майстерні дороге свердло. Дядько подивився і сказав: «буває». І більше про це не згадував ніколи.
Максим устав і поїхав назад.
Дядько був ще в майстерні.
- Ти зайву дав.
Дядько взяв купюру, подивився на неї, потім на Максима.
- Знаю, - сказав він. - Я поклав її навмисне. Цікаво було, скажеш ти чи ні.
Максим стояв і не знав, злитись йому чи ні.
- То ви мене перевіряли?
- Перевіряв, - сказав дядько. - І ти повернувся. А свердло - забудь: воно було тріснуте ще з весни, ти не винен.
Оповідання «Хто розбив»
Вікно в кабінеті хімії розбилося о пів на другу, коли всі вже вийшли на перерву.
Максим бачив усе. Він повертався по забутий телефон і встиг помітити, як Ілля розмахнувся портфелем, як портфель по дузі пішов далі, ніж Ілля розраховував, і як скло розсипалося всередину кабінету з таким звуком, ніби хтось висипав на підлогу відро цукерок.
Ілля побачив Максима. Вони подивились одне на одного секунди дві, не більше. Потім Ілля сказав: «Ти нічого не бачив», і побіг сходами вниз.
Через двадцять хвилин класна зібрала всіх у кабінеті й запитала, хто це зробив.
Ніхто не сказав нічого.
Тоді вона сказала, що бачила, як з того коридору виходив Данило. Данило почервонів і сказав, що він просто проходив. Класна відповіла, що тоді нехай Данило приведе батьків, а вікно вставлять за їхній рахунок.
Максим сидів на третій парті й дивився в зошит.
Він розумів, що треба сказати. Він точно знав, що треба сказати. Але між «знати» і «підняти руку» була відстань, яку він чомусь не міг подолати. Ілля сидів через два ряди, і Максим відчував його погляд потилицею.
Урок закінчився. Данило вийшов останнім, ні на кого не дивлячись.
Увечері Максим не міг їсти. Мама спитала, що сталося, і він сказав, що нічого. Уночі він лежав із розплющеними очима й думав, що завтра прийде й розкаже. Це ж просто. Прийти й розказати.
Вранці він прийшов раніше за всіх і чекав класну біля кабінету. Розповів усе за півтори хвилини.
Класна вислухала, кивнула й сказала, що це правильно і що вона розбереться. Того ж дня Ілля привів батьків, і історія закінчилась.
Здавалося б, усе.
Але Данило з Максимом більше не розмовляв. Не сварився, не ображався вголос, просто перестав. На фізкультурі ставав в іншу пару. У чаті не відповідав. Коли Максим підійшов і сказав, що він же зрештою все розповів, Данило подивився на нього і сказав: «Зрештою. Ага».
І пішов.
Максим ще довго пояснював собі, що зробив правильно. Він справді зробив правильно. Просто на добу пізніше, ніж було потрібно, і виявилось, що ця доба важить більше, ніж уся правда, яку він сказав потім.
Оповідання «Найкраща подруга»
Оля зрозуміла це не одразу, а поступово, як розуміють, що в кімнаті похолодало.
Вони з Катею дружили з другого класу. Катя була голосна, весела, її всі знали. Оля була тиха й терпляча, і їй подобалось бути поруч із кимось, кого всі знають.
Спершу все було нормально. Потім почалися дрібниці.
Катя запитувала домашку за десять хвилин до уроку. Катя брала олівці й забувала повертати. Катя домовлялась піти в кіно, а потім писала «ой, я з Дашею, наступного разу». Наступного разу теж було з Дашею.
Кожна дрібниця окремо була нічого. Дурниця, на яку смішно ображатись.
А потім був день народження. Оля готувалась два тижні: вибирала подарунок, придумувала, що скаже. Прийшла. У Каті було весело й людно. Катя сказала «о, привіт» і пішла до інших. Оля просиділа на дивані годину, зʼїла шматок торта й пішла додому раніше за всіх. Ніхто не помітив.
Удома вона довго думала, що зробила не так.
Потім подумала: а чому обовʼязково я?
Це була нова думка, і вона виявилась незручною. Бо якщо не я, то Катя. А якщо Катя, то дружби, виходить, і не було. Точніше, була, але не з обох боків.
Оля не влаштувала сцени. Не написала довгого повідомлення, не сказала «ти мене використовуєш». Вона просто перестала бути тією, до кого можна прийти по домашку за десять хвилин до уроку.
Катя спочатку не помітила. Потім написала: «ти чого дивна?» Оля відповіла: «нормальна». Катя написала «ну ок» і більше не питала.
До кінця року вони віталися й розходились.
А в Олі зʼявилась Ліза з паралельного, з якою вони мовчки сиділи в бібліотеці й обидві були цим задоволені. Ліза не була голосна, її не всі знали, і поруч із нею Олі вперше не треба було намагатися.
Іноді Оля думала, чи не була вона надто різкою. А потім згадувала диван і шматок торта й розуміла, що ні.
Оповідання «Не мій собака»
Пес жив за гаражами й нікому не належав.
Тарас почав носити йому їжу в жовтні. Спочатку просто рештки, потім став відкладати частину своєї вечері. Пес був рудий, з одним обвислим вухом, і Тарас назвав його Рудий, розуміючи, що це не дуже вигадливо.
До грудня Рудий уже чекав його щодня біля третього гаража. Не бігав назустріч, не стрибав, просто підводився й дивився. Тарасові це подобалось більше, ніж якби стрибав.
Він двічі говорив з батьками. Перший раз мама сказала «подивимось». Другий раз тато пояснив спокійно й докладно: квартира маленька, обидва на роботі до сьомої, собаку треба вигулювати тричі на день, а Тарас у школі. Це не «ні, бо я так сказав». Це було «ні», з яким неможливо було посперечатись, і від цього ставало тільки гірше.
Тарас усе одно ходив за гаражі. Пообіцяв Рудому, що щось придумає. Вголос, як дурень, стоячи на снігу.
У лютому Рудого не було на місці.
Не було й наступного дня. Тарас обійшов усі гаражі, кричав, свистів, розпитував бабусь біля підʼїзду. Одна сказала: та забрали його, люди якісь із машини, з дитиною малою, погладили й забрали.
Тарас пішов додому і не міг зрозуміти, що саме він відчуває.
Бо це ж було найкраще, що могло статися. Рудий тепер у теплі. Його годують тричі на день, а не рештками вечері. У нього є дитина, яка з ним грається, і, напевно, підстилка, і, напевно, імʼя, нормальне імʼя, а не Рудий.
І водночас усередині було порожньо і трохи образливо, і від цієї образи Тарасові було соромно. Виходило, що він хотів, щоб пес чекав його за гаражами. Щоб мерз, але чекав.
Він довго не розповідав про це нікому.
Через рік, уже в іншому класі, він розказав цю історію другові. Той сказав: «Ну ти ж радий за нього?» Тарас відповів: «Радий». І це була правда. Просто не вся.
Дорослі, як він потім зрозумів, живуть із такими неповними правдами постійно, і нікого це особливо не дивує.
Які оповідання підходять дітям 10-12 років
Головне в цьому віці - не спрощувати: добирайте складність за інтересами й досвідом читання дитини, а не за «дитячістю».
- герой того ж віку або трохи старший;
- конфлікт без єдиної правильної відповіді;
- дорослі не рятують ситуацію замість дитини;
- фінал може бути невтішним, і це нормально;
- без готової моралі в останньому абзаці - або хоча б без повчання «в лоб».
Окремо про складні теми. У десять-дванадцять дитина вже думає про несправедливість, зраду, сором, війну. Уникати цих тем у тексті означає лише одне: вона шукатиме відповіді деінде, без вас.
Як говорити про прочитане з підлітком
У цьому віці розмова про книжку легко перетворюється на допит, і дитина замикається. Кілька порад, які допоможуть цього уникнути:
- запропонуйте поговорити тоді, коли дитині зручно, - не обовʼязково одразу;
- починайте з власної думки, а не з питання: «мене зачепило ось це»;
- будьте готові почути незручну відповідь і не сперечатись;
- не наполягайте на «правильному» трактуванні, його немає;
- якщо дитина не хоче говорити - не змушуйте; можливо, вона повернеться до цього пізніше.
Часті запитання
Дитина в 11 років не читає взагалі, що робити?
Почніть із коротких форм і тем, які її зачіпають зараз. Оповідання на пʼять хвилин має набагато більше шансів, ніж товста книжка «яку треба прочитати».
Чи можна давати тексти про війну?
Можна - зважаючи на бажання, досвід і реакцію дитини. У цьому віці вона живе в тому самому інформаційному полі, що й ви, і текст дає можливість назвати й обговорити те, що вона й так бачить. Якщо текст засмучує - читання можна припинити; ЮНІСЕФ радить враховувати вік і рівень тривоги дитини й не повертати її до травматичних сцен.
Чи обовʼязково обговорювати прочитане?
Ні. Іноді найкраще, що можна зробити, - просто дати текст і мовчати. Якщо дитина захоче, вона почне сама.
Що читати після коротких оповідань?
Підліткові повісті й романи. У 10-12 років дитина вже цілком тримає сюжет на кілька сотень сторінок, якщо тема її зачепила.
Чи нормально, що дитина обирає «дитячі» книжки?
Цілком. Читання за настроєм - це нормально в будь-якому віці, і повернення до простіших текстів не означає відкату.
Коротко
У 10-12 років працюють історії без готових відповідей: конфлікт, у якому обидві сторони частково праві, і фінал, що лишає питання. Сім оповідань редакції вище - по 1-2 хвилини, з темами в таблиці. Не спрощуйте, не пояснюйте мораль і не влаштовуйте опитування після читання.
Для молодших є оповідання для дітей 9-10 років, 8-9 років і 6-7 років. Повний перелік за віком - у матеріалі оповідання за віком.
З казкових сюжетів для цього віку підійдуть казки для дітей 10-12 років.
