Вагітна...
Вулицею (тією самою, сірою) йде молода жінка, майже дівчинка. Вона не зважає на холодні краплини, калюжі видаються справжнісінькими люстерками, обличчя її – якась незбагненність і таїна. Вона йде, немов під ногами не бруд великого міста, а легкі пухнасті хмаринки, і довкола звучить не набридливий гамір мегаполісу, а величний, урочистий, ангельський спів. Вагітна. Вона несе в собі нове життя, мов надію, нове майбутнє, вона йде так, як ішли за сотні тисячі років до неї мільйони жінок, несучи людству, право на життя і право на вічність. Тому й освітлюються посмішками найсуворіші обличчя – люди й людство вітають материнство. Скільки б не минуло часу від біблійного створення світу, людина в захопленні й захваті схилятиметься перед таємницею таємниць – перед жінкою, яка несе в собі нову людину, нову історію, новий всесвіт.
Мати при надії й мати з немовлям на руках. Не краса – набагато прекрасніше, не символ – набагато символічніше. Не велич – набагато величніше. Мати – і це над усім і поза усім. І не мають значення ані час, ані країна, не мають значення статки. Важить тільки те, що людство завжди покладалося на матерів, на їхнє велике заступництво, на їхню безмежну любов, на їхню предковічну мудрість.