Зміст
У девʼять-десять років дітям можуть подобатися і казкові, і реалістичні історії. Але історія про однокласника, який зробив дурницю і не знає, як з неї вибратись, часто читається до кінця саме тому, що дитина приміряє ситуацію на себе.
У цій добірці - реалістичні оповідання про шкільні та родинні ситуації: без чарівництва, з героями того самого віку, які самі вирішують, як вчинити.
Нижче десять коротких оповідань, які можна читати одразу тут, - кожне на 2-3 хвилини вголос, з темами для розмови після читання.
- «Двадцять гривень» - чесність, коли ніхто не бачить;
- «Той, хто не вміє грати» - прийняття і різні способи бути корисним;
- «Лист, який не відправили» - примирення після сварки;
- «Собака, якого не було» - відповідальність;
- «Остання парта» - уважність до інших;
- «Переклад» - згода, щоб тебе виправляли;
- «Три хвилини» - сміливість важливіша за бездоганність;
- «Бабусин телефон» - терпіння, коли вчиш дорослого;
- «Сусідка з пʼятого» - звʼязок між поколіннями;
- «Той самий малюнок» - довіра, коли довести неможливо.
Оповідання «Двадцять гривень»
Максим знайшов двадцять гривень біля шкільного гардероба. Купюра лежала складена вчетверо, трохи пожмакана, наче хтось довго тримав її в кулаці.
Він озирнувся. Коридор був порожній, усі вже пішли на урок.
Двадцять гривень - це морозиво і ще залишиться. Максим поклав купюру в кишеню і пішов до класу.
На математиці він майже не слухав. Думав про те, що це просто знахідка. Ніхто не бачив, ніхто не питав, і взагалі, якби він не підняв, її підняв би хтось інший.
На перерві біля гардероба плакала дівчинка з другого класу. Максим підійшов не одразу. Спочатку дійшов до кінця коридору, потім повернувся.
- Ти чого?
- Я гроші загубила, - сказала вона. - Мені мама дала на обід, а я їх у кишеню поклала, а кишеня дірява.
Максим стояв і мовчав. У кишені лежала купюра, і вона раптом стала дуже важкою.
Він міг просто піти. Дівчинка не знала, що він щось знайшов. Ніхто в цілій школі цього не знав.
- Скільки в тебе було? - спитав Максим.
- Двадцять.
Він дістав купюру і віддав.
Дівчинка перестала плакати одразу, наче вимкнули. Сказала «дякую» і побігла.
Максим лишився стояти сам. Морозива не буде. І чомусь від цього було зовсім не прикро, а навпаки - легко, ніби він щойно поставив на місце щось важке, що довго ніс.
Найдивніше, що ніхто про це так і не дізнався. І Максим нікому не розповів.
Оповідання «Той, хто не вміє грати»
У клас прийшов новенький. Звали його Артем, і він одразу сказав, що не вміє грати у футбол.
Сказав просто так, буденно, коли хлопці кликали на подвірʼя. Не виправдовувався, не червонів. Просто «я не вмію, буду дивитись».
Для класу це було дивно. Усі, хто не вмів, зазвичай казали, що болить нога або що мама не дозволяє.
Артем сів на лавку і справді дивився. Наступного дня теж. І через день.
А потім Данило, найкращий нападник класу, промазав по порожніх воротах. Усі засміялись, а Данило почервонів і сказав, що сонце в очі.
- Не було сонця, - сказав Артем із лавки. - Ти просто далеко відпустив мʼяч. Я бачив.
Стало тихо. Данило подивився на нього так, ніби зараз буде бійка.
- А ти взагалі грати не вмієш.
- Не вмію, - погодився Артем. - Але дивлюсь я нормально.
Наступного тижня Данило сам покликав його стояти за воротами і казати, що не так. Через місяць Артем знав про гру більше за половину команди, хоча так жодного разу і не вийшов на поле.
А ще через місяць вийшов. Грав погано, всі це бачили. Але ніхто вже не сміявся.
Оповідання «Лист, який не відправили»
Софійка посварилась із подругою через дурницю. Через те, хто перший сказав про фільм, який вони обидві потім подивились.
Сварка була безглузда, але слова вже прозвучали, і забрати їх було ніяк.
Три дні вони не розмовляли. На четвертий Софійка сіла й написала листа. Справжнього, на папері, бо в телефоні здавалося несерйозно.
Писала довго. Спочатку про те, хто винен. Потім про те, що подруга завжди так робить. Потім про те, що це вже втретє за рік.
Перечитала. Вийшло, що вона просто перелічила образи за весь рік.
Софійка порвала лист і написала новий. Цей був коротший: «Мені без тебе нудно. Давай забудемо».
Вона поклала його в кишеню і носила два дні. Не могла віддати. Здавалось, що віддати перша - це визнати, що вона винна.
На третій день подруга сама підійшла на перерві й мовчки простягнула шоколадку.
Софійка так і не віддала того листа. Він досі лежить у неї в столі.
Іноді вона його перечитує і думає: якби віддала одразу, вони б не втратили пʼять днів. А потім думає, що подруга, мабуть, теж усі ці дні щось носила в кишені.
Оповідання «Собака, якого не було»
Богдан дуже хотів собаку. Просив рік, потім ще півроку, потім перестав просити і почав доводити.
Він читав про породи. Складав розклад прогулянок. Порахував, скільки коштує корм на місяць, і показав татові в зошиті.
Тато подивився на зошит уважно і сказав:
- Добре. Але спочатку два місяці. Уявляєш, що собака вже є. Гуляєш двічі на день, у будь-яку погоду. Просто ходиш.
- Без собаки?
- Без собаки.
Богдан вирішив, що це дурість, але погодився.
Перший тиждень було навіть весело. Другий - нормально. На третьому пішли дощі, і вставати о сьомій, щоб просто пройтись під дощем, стало важко.
На пʼятому тижні він двічі не пішов.
На сьомому знову ходив щодня, бо злився на себе за ті два рази.
Коли два місяці закінчились, тато нічого не спитав. Просто в суботу вони поїхали в притулок.
Уже вдома, коли цуценя спало на його ковдрі, Богдан спитав:
- А якби я не ходив?
- Тоді б ми поїхали через рік, - сказав тато. - Або через два. Собака ж не знає, що надворі дощ.
Оповідання «Остання парта»
Юля сиділа за останньою партою не тому, що погано вчилась. Просто так вийшло на початку року, і ніхто не пересаджував.
З останньої парти видно всіх. І вона бачила те, чого не бачила вчителька.
Бачила, що Ігор списує не тому, що лінивий, а тому, що не встигає читати з дошки. Бачила, що Катя сміється голосніше за всіх саме тоді, коли їй найгірше. Бачила, хто з ким не розмовляє і чому.
Юля нікому нічого не казала. Вона взагалі мало говорила, і в класі її вважали тихою.
Одного разу вчителька залишила Ігоря після уроків за чергове списування. Юля зібрала портфель дуже повільно, а потім підійшла і сказала:
- Він з дошки не бачить.
І пішла, не чекаючи відповіді.
Через тиждень Ігоря пересадили на першу парту, а ще через місяць він прийшов в окулярах.
Він так і не дізнався, чому його раптом пересадили. І Юля йому не сказала.
Але з того дня вона перестала вважати, що з останньої парти нічого не можна зробити.
Оповідання «Переклад»
Оля знала, як правильно, і мовчала.
Нову дівчинку звали Даринка, вона приїхала з іншої області, і деякі слова вимовляла не так. Клас не смівся. Клас просто мовчав, і це мовчання було гірше за смішки.
На українській Даринку попросили прочитати вірш. Вона читала рівно, а на слові «бджілка» затнулась і сказала щось середнє.
Хтось хихикнув. Один раз, тихо.
Оля могла підказати вголос, і Даринка повторила б. Але виправляти при всіх це теж не дуже добре. Принаймні так Оля собі сказала.
Вона промовчала до кінця уроку.
Після уроку Даринка складала зошити довго, наче чекала, поки клас вийде.
- Бджілка, - сказала Оля. - Там «дж» вимовляють одним звуком. Як у слові «джем».
Даринка подивилась на неї уважно.
- Бджілка, - повторила вона.
Помовчала й спробувала ще раз:
- Бджілка.
- Ага. Отак.
- А ще що я не так кажу?
Оля хотіла сказати «та нормально ти кажеш». Але Даринка дивилась так, ніби їй справді потрібен список.
- Багато, - сказала Оля. - Хочеш, я тобі казатиму?
- Хочу.
Вони вийшли разом. Оля думала про те, що мовчати було простіше, і що простіше не означає легше.
Оповідання «Три хвилини»
Богданові дали вірш на шкільне свято. Чотири строфи, три хвилини, якщо не спішити.
Він вивчив їх за два дні і розповідав удома бездоганно: мамі, котові, дзеркалу.
У залі сиділо людей більше, ніж він думав. Першу строфу Богдан проказав рівно. На другій побачив, що в третьому ряду мама знімає його на телефон, і раптом забув, що далі.
Тиша тривала довго. Насправді, мабуть, секунди три.
Він міг зійти зі сцени. Ніхто б не сказав нічого, і вдома сказали б, що буває.
- Там про осінь, - підказав хтось із першого ряду шепотом.
Богдан не згадав рядок. Але згадав, про що він.
І сказав далі своїми словами: що листя падає, а дерево від цього не стає гіршим. На третій строфі пригадав текст і доказав вірш так, як учив.
Йому плескали. Богдан не знав, плескають за вірш чи за те, що він не втік.
Увечері мама показала відео. На ньому пауза була зовсім коротка, і зовні взагалі не схоже, що він усе забув.
- Я ж не те сказав, - сказав Богдан.
- Я знаю, - сказала мама. - Але ти сказав.
Оповідання «Бабусин телефон»
- Натискайте зелену, - сказав Тарас уже вчетверте.
Бабуся натиснула червону.
Йому дали завдання: навчити бабусю відповідати на відеозвінки. Здавалося, це на десять хвилин.
Минула година.
- Бабусю, ну зелена. Зелена - це «відповісти».
- А чого вона тепер знизу? - сказала бабуся. - У старому телефоні була вгорі. Палець сам тягнеться туди, де була.
Тарас хотів сказати, що палець не може сам тягнутися. Потім подумав, що в нього самого палець сам знаходить гру, навіть якщо він її не шукав.
Він пішов на кухню і подзвонив ще раз. Бабуся натиснула зелену, і на Тарасовому екрані зʼявилася стеля.
- Я тебе не бачу.
- Ви телефон до вуха приклали. Його не треба до вуха.
- Я ж розмовляю.
Тарас завершив виклик, повернувся й сів поруч. Допоміг їй підняти телефон екраном до обличчя.
- Ось так тримайте. Не як телефон. Як фотографію.
Бабуся потримала. Потім сказала:
- Як фотографію. Це я запамʼятаю.
Наступного дня вона подзвонила сама, і Тарас побачив її обличчя, а не стелю. Вона тримала телефон перед собою обома руками, обережно, справді як фотографію.
Оповідання «Сусідка з пʼятого»
Ліфт не працював третій день.
Сусідка з пʼятого стояла на другому поверсі з двома торбами і відпочивала. Ілля проходив повз неї вже двічі: раз угору, раз униз. Тепер зупинятися було якось ніяково, бо він же вже двічі пройшов.
Утретє він усе-таки спитав:
- Вам допомогти?
- Та я сама, - сказала вона. Але торби не підняла.
Він узяв одну. Вона виявилась важка, з картоплею.
Ішли довго. На четвертому зупинились, і сусідка сказала:
- А ти з якої квартири?
- З двадцять другої.
- То ти Наталин син?
- Ага.
- Я була її першою вчителькою. Вона в мене сиділа коло вікна і все дивилась надвір.
Ілля не знав, що сказати. Мама ніколи цього не розповідала. Мама взагалі мало розповідала про школу.
Він доніс торбу до дверей і пішов додому питати.
- Марія Петрівна? - сказала мама і сіла. - Вона живе в нашому будинку?
- Вона недавно переїхала на пʼятий.
Мама довго нічого не говорила. Потім сказала, що треба було давно зайти і що тепер уже якось дивно заходити через тридцять років.
Наступної суботи вони зайшли разом. Виявилось, не дивно.
Оповідання «Той самий малюнок»
На конкурс малюнка Віка намалювала дерево, у якого коріння вгорі, а гілки внизу.
Назар намалював те саме.
Вони сиділи в різних кінцях класу і не бачили, хто що робить. Але дерева вийшли такі схожі, що вчителька поклала малюнки поруч і довго дивилась. Решта на аркушах була різна.
- Хтось підглянув, - сказала Олеся з першої парти.
Клас почав розбиратися, хто перший почав малювати. Виявилось, що Назар.
Віка відчула, як запалали щоки. Вона не підглядала, але не знала, як це довести.
- Я сама, - сказала вона.
- Та звісно, - сказала Олеся.
Віка потягнулась забрати аркуш і сховати в портфель. І не забрала. Лишила там, де лежав.
Тоді Назар підняв руку.
- У нас у бібліотеці книжка стоїть, - сказав він. - На обкладинці таке дерево. Ми обоє туди ходимо.
Віка впізнала обкладинку одразу, щойно він сказав. Вона розглядала її минулого тижня.
Пішли дивитись. Книжка стояла на полиці, і дерево на обкладинці справді росло корінням угору.
- Те, що Назар почав раніше, не означає, що Віка підглядала, - сказала вчителька.
Віка потім думала про те, що Назар міг промовчати. Йому ж вірили.
Вона так йому й не подякувала. Але сіла з ним на наступному уроці.
Які оповідання підходять дітям 9-10 років
У цьому віці дитина вже здатна витримати історію, яка не закінчується однозначно добре, - і такі історії часто запамʼятовуються найкраще.
На що орієнтуватись:
- герой приблизно того ж віку і в упізнаваних обставинах: школа, двір, родина;
- конфлікт внутрішній, а не зовнішній: не «перемогти лиходія», а «вирішити, як вчинити»;
- дорослі присутні, але не розвʼязують проблему за дитину;
- обсяг такий, щоб дитина дочитала з інтересом: для самостійного читання зазвичай кілька хвилин, для читання вголос можна довше;
- фінал без прямої моралі, з місцем для власного висновку;
- мова без сюсюкання: девʼятирічний одразу відчуває, коли з ним говорять як з малим.
Як обговорювати прочитане
Оповідання в цьому віці працює насамперед як привід поговорити. Але розмова легко зривається, якщо вона схожа на опитування.
Що працює краще за «про що ця історія»:
- «а ти б що зробив на його місці» - найкоротший шлях до справжньої розмови;
- «як думаєш, що було далі» - дозволяє дитині добудувати фінал самій;
- «хто тут узагалі неправий» - і бути готовим, що відповідь вас здивує;
- «було таке, щоб ти щось зробив і нікому не сказав» - працює після «Двадцяти гривень».
І головне правило: не наполягайте на власному висновку. Якщо дитина побачила в історії щось інше, це не помилка, це і є читання.
Оповідання чи казка: що обрати у 9-10 років
У девʼять-десять років працюють обидва формати, але по-різному, і вибір залежить від того, наскільки близько ситуація лежить до дитини.
- Казка дає дистанцію. Герой у вигаданому світі, і дитина може думати про нього, а не про себе. Це зручно, коли болить просто зараз: посварилась, не взяли в команду, вчитель зробив зауваження при всіх.
- Оповідання дає впізнавання. Герой у тому самому класі й тій самій ситуації, тому дитина приміряє її на себе майже одразу. Це сильніше діє, але й ближче бʼє.
- Практичне правило. Якщо подія свіжа й болить, починайте з казки. Якщо вже позаду, оповідання дає дитині слова, щоб назвати те, що вона тоді відчувала.
Якщо хочете спершу казкові історії для цього віку, вони зібрані окремо: казки для дітей 9-10 років.
Часті запитання
Чим оповідання відрізняється від казки?
Оповідання - це короткий прозовий твір про одну подію чи ситуацію; воно може бути і реалістичним, і фантастичним. У казці зазвичай є чарівництво і герою допомагає щось надприродне. У цій добірці - реалістичні оповідання, де герой сам вирішує, як вчинити.
Скільки читати за раз?
Почніть з одного: дитині корисно мати час обдумати історію. Якщо вона хоче ще й не втомилася - читайте далі.
Дитина не хоче читати сама, тільки слухати
Це нормально і в девʼять років. Слухання і читання - різні навички, і задоволення від історії важливіше. Можна чергувати: сторінку ви, сторінку вона.
Чи можна давати оповідання зі складними темами?
Так, якщо ви поруч. Втрата, несправедливість, самотність - усе це девʼятирічна дитина вже переживала в тій чи іншій формі, і історія допомагає це назвати.
Що читати, коли ці закінчаться?
Переходьте до дитячих повістей: у 9-10 років дитина вже готова тримати в голові сюжет на кілька вечорів, і це наступний крок після коротких форм.
Коротко
У 9-10 років добре читаються реалістичні історії: школа, двір, реальний вибір і фінал, про який є що сказати. Починайте з одного оповідання і питайте не «що ти зрозумів», а «а ти б що зробив».
Якщо дитина ще любить казкові сюжети, дивіться казки для дітей 9-10 років і казки для 10-12 років. Повний перелік за віком зібраний у матеріалі казки для дітей за віком.
Для розминки між читанням добре заходять загадки для дітей 9-10 років.
Інші добірки за віком і темами - у розділі оповідання для дітей за віком.
Поруч: оповідання для дітей 10-12 років.
Поруч: казки для дітей 9-10 років з повними текстами.
