Якось так живеш собі для себе і не сильно думаєш про щось глобальне, бо ж ще є час, або навпаки бо ще не час. І ніхто не знає, коли той час настене. Хоча ні, Господь знає напевне, бо саме він посилає на землю малих янголят, що вселяють тендітні безсмертні душі в тіла матерів. От і ми собі жили. Насолоджувалися єдністю наших душ, наших тіл і нічого нам більше для щастя не бракувало. Але якось одного дня все почало змінюватися. Так поступово. По краплинці, по росинці, по міліметру.....і не відразу було навіть зрозуміло що єдність тіл перетворилася в невидиму клітиночку, в яку вселилася душа. Ще одна душа, наша спільна! Дякуємо тобі Господи, що ти послав до нас свого невтомного помічника-ангелика, який поселив у нашій домівці ще одне твоє творіння - нашого синочка!!!

Наталія Матвєєва, учасниця Конкурсу есе 2014

Кожна народжена дитинка є дивом для своїх батьків і для всього світу.
Пам’ятаю перші рухи свого малятка в животику, це ні з чим непорівнюване відчуття щастя і очікування дива. Тільки жінка-мати може зрозуміти і передати любов, що відчуває серцем.
Час біжить дуже швидко, моє старше чудо підростає, з кожним днем мудрішає і тішить нас. Вдячна Богу, що можу знову відчувати неймовірне щастя, яке росте, міцнішає і набирається сили в животику, що з кожним днем округлюється все більше. З'являється нове відчуття всеосяжної любові і я відчуваю своє дитятко все чіткіше. Так вже хочеться з ним зустрітися і знову пережити ці неймовірні миті першої зустрічі. Здається, що можу обійняти і полюбити весь світ. А очі. Тільки очі вагітної жінки можуть світитися такою ніжністю, любов'ю і розумінням.

Я – вагітна. В цьому слові стільки вкладено, воно таке багатогранне, неповторне і таке бажане. Це не просто слово – це великий БОЖИЙ ДАР.
Ніколи не забуду тих відчуттів, які переповнили мене, побачивши дві «полоски» на тесті. У мене з’явилася величезна радість та щирі сльози від неї. Це така енергія, якою неодмінно, негайно потрібно поділитися з коханим чоловіком, адже нас у же троє. Звичайно з’являлися і страхи, але ми налаштовані тільки на все добре.
Знання того що в мені є нове життя зробила мене сильнішою, бо я вже відповідаю не тільки за себе.
Перший рух малюка, який я відчула – це той момент, який залишиться у моїй пам’яті назавжди. Тільки почався 19 тиждень вагітності, ми з чоловіком дивилися художній фільм, я відчула легенький поштовх в животику, який повторився ще раз. З цього моменту усвідомлення того що нас таки троє неймовірно посилилося.

Потяг цього разу надто довго повз темними полями, селами, біля заспаних хатин, ніби хотів показати мені, яка вона довга - дорога додому.
А бути вдома дуже хотілося. Хоч і минуло лише кілька днів, як я поїхала звідси, але серце стискалося щоразу, коли дивилася на книжечки, куплені в подарунок рідним малятам. Як вони там?
Їздити на фестивалі, виставки доводилося нечасто. Але завжди тягнуло якнайшвидше повернутися додому. Не те, щоб поїздки не давали задоволення, адже така зайнятість була тільки в радість, та ще й на хліб додавала чимало, але… над усе кортіло повертатися до рідних рученят, палаючих оченят і теплих обіймів.
Ще трошки, ще кілька хвилин... Вже будинки рідного міста видно, виглядають де-не-де безсонними очима-вікнами.
Ось і мій перон. Холодний, мокрий, але свій і від того теплий та рідний. Нарешті вдома. Тепер таксі й за кілька хвилин я цілуватиму теплі личка моїх малят.