Пригадую ...

Пригадую, ще задовго до одруження, коли ми з чоловіком лише зустрічались, хтось нам сказав, що у нас напевно колись буде дівчинка. Чому? Бо нам пасуватиме, так нам сказали. Я тоді мовчки всміхнулась, а в душі погодилась, і подумала, що справді, дуже хотіла би дівчинку. Маленьку донечку, яка була би схожа на нас обох.
Коли я дізналась, що вагітна, мені здалося, що зі мною трапилось диво. Хоча вагітність була плановою та бажаною, це все одно було великою несподіванкою. Повірити в те, що в мені зародилось нове життя, було вкрай важко. Здавалося, це неможливо. Недарма в деяких народів днем народження вважають не день, коли людина з’явилась на світ, а день зачаття. Хоча наше диво ще нікому не було помітним, я вже тоді відчувала, що в мені зародилась нова людина — ми вже подарували світові нове життя.

Минали тижні, місяці, і маленьке диво продовжувало в мені рости, щодня надаючи все нові докази свого існування. Я постійно уявляла розмір маляти — ось воно як горішок, потім як іграшковий пупс, що може вміститись на долоньках, а ось воно вже розміром з велику ляльку. Так ми разом відходили сувору зиму, теплу весну і спекотне літо.

Дитя мало народитися в кінці жовтня. «От би ще тепло протрималось до того часу, і листя не опало повністю з дерев», — думала я, оскільки надзвичайно люблю золоту осінь, і мені тоді дуже хотілось, щоб малятко народилось у теплий осінній сонячний день.
І народилась в нас дівчинка, схожа на нас обох. Дівчинка, яка народилась теплого осіннього дня. То був останній сонячний день тої осені. Здавалось, що цілий світ разом з нами чекав на народження нашої донечки.
З того часу я вірю, що всі наші бажання здійснюються.