Коли дуже любиш дивитись фільми та професійно цікавишся теорією прив'язаності, то під час перегляду фільму "Дуже погані матусі-2" отримуєш задоволення, а після фільму будуєш гіпотези про те, який тип прив'язаності характерний для кожної з цих пар "мама-донька". Отже, мої гіпотези, що побудовані на основі моїх власних спостережень, роздумів, аналізу та книги Карла Гайнца Бріша "Розлади прив'язаності від теорії до терапії":

1. Кікі та її мама - патологічно тісна прив'язаність з обміном ролями (парентифікацією) та порушенням здатності до розлуки. Мама "зв'язує" та контролює доньку через свої психосоматичні симптоми та використовує її як об'єкт своєї надійної опори та емоційної прив'язаності, через що в дитини гальмується потяг до пізнання та автономії.

ЧИМ БІЛЬШЕ У ДОРОСЛОГО СИЛ, відпочинку, підтримки та задоволення базових потреб - ТИМ МЕНШЕ РИЗИКУ ЗІРВАТИСЯ НА ДИТИНУ.

Однією з причин материнського вигорання є незадоволені базові потреби мами, яка доглядає за немовлям. Новонароджена дитина ще не здатна озвучити свої потреби. Все, що вона може - це своїм криком і плачем заявляти про те, що такі потреби в неї є. Це її крик про допомогу. Тонкочуттєва мама зазвичай відгадує більшість потреб своєї дитини, задовольняє їх і дитина заспокоюється. Таким чином дитина від раннього віку знає про те, що потребувати щось вона має право і має право на задоволення своїх базових потреб. Окрім того, тонкочуттєвість матері безпосередньо впливає на ступінь прив’язаності дитини. У дітей, матері яких розпізнають відповідні сигнали з боку дитини, правильно їх інтерпретують і швидко й адекватно на них реагують, розвивається надійна прив’язаність. Якщо ж потреба дитини у взаємних стосунках зі спорідненою особою реалізується тільки частково або ж залишається без відповіді, частіше розвивається нетривка прив’язаність. [1]

Мій особистий список "достатньо хорошої матері" складається майже з одних "не". Що я НЕ роблю. Точніше з того, що я колись робила, а тепер перестала або хоча б роблю це набагато менше.

Наприклад, я раніше так робила (бо тоді по іншому не могла), а зараз вже можу (хвала психотерапії!):

1. Не використовувати своїх дітей для того, щоб впоратися зі своєю тривогою або соромом (з соромом виходить гірше, але прогрес величезний). Мені завжди буде за них тривожно і іноді буде соромно, але це не означає, що треба якось на них впливати, виправляти їх і контролювати. Мої почуття, мені і справлятися з ними.

2. Не квапити дітей з розвитком, довіряти їх індивідуальному темпу, що не порівнюючи з іншими дітьми або з якимось "нормативами".

Чудовий лист бабусі своїй новонародженій онучці – просто і мудро про все на світі. Здається, нічого зворушливішого і мудрішого ми ще не читали:

– Дорога моя, я могла б написати цей лист ще для твоєї мами чверть століття назад… Але мені тоді було 25, і я думала тільки про побутові питання: чим нагодувати рідних, як встигнути відвести доньку в садочок і не пропустити лекції. Твій дід працював в нічну зміну і не міг мені допомогти, коли твоя мама плакала ночами через часті хвороби. Зараз мені 50, і я накопичила трохи досвіду, яким хочу поділитися з тобою. Я не стверджую, що знаю про життя все, але, врешті-решт, я твоя бабуся і хочу, щоб ти була щаслива. Мої поради тобі не завадять!