Давайте помножувати щастя і радіти йому. Історія №4

В рамках відзначення Дня сім'ї в очікуванні дитини - 7 квітня, на форумі "Сімейка" триває голосування за найкраще ессе на тему "Поділіться історією народження Вашого Дива".
Читайте у нас на сайті або на форумі "Сімейка" та насолоджуйтесь!
Отож ловіть розповіді:

№4
Народження Маминої Маленької Принцеси

Наближався день Святого Миколая. Напередодні я з Алінкою ― моєю старшою донечкою ― сіли писати листа з проханням про подарунки. Доця перечислювала все, що вона хоче, а я мала записувати на листочку. В списку були і іграшки, і солодощі. І тут вона попросила братика або сестричку…

Я усміхнулась. Пояснила доні, що лист Св. Миколай обов’язково перечитає, але він не завжди може виконати усі прохання, бо діток багато, а кожен подаруночок потрібно підготувати. Звичайно, у Миколая є помічники, але й цього замало. Інколи вони якийсь подарунок дарують аж на наступний рік.
Минув день Святого Миколая. Алінка отримала багато подарунків, які вона замовляла, але звісно ж не отримала братика або сестричку.
Незадовго після Великодня я побачила дві полоски на тесті… Я вагітна…
Не те, щоб я була не рада. Я давно мріяла про другу дитинку, але зараз… Я злякалась…
Найперше потрібно було розповісти чоловіку, от тільки знайти слушний момент. В той день ми пішли гуляти в парк, і я насмілилась сказати про новий статус коханого. На декілька секунд він задумався, але потім взяв мене за руку і усміхнувся. Далі не важливі були жодні слова ― чоловік радий цій новині. І чого я так боялася?
Потім потрібно було повідомити донечці. Живіт почав з’являтися дуже швидко, тому я не відкладала. Ми з донею йшли вулицею, гуляючи. Ну і згадую їй, як вона хотіла братика або сестричку у Святого Миколая. Кажу, що він виконав її прохання і у мене в животику є дитина. Доня різко зупинилася, глянула на мій живіт і каже здивавано: «Уже й видно?!».
На наступний день я проснулась від того, що Алінка залізла до мене на ліжко. Запитую її, що ж трапилося, що вона розбудила мене, а вона відповідає: «Не розумію! Сестричку або братика замовляла я, то чому ж дитина у тебе в пузику?»
Доця була дуже рада, завжди обнімала мій животик, гладила. Чекала сестричку…
Так почалися дев’ять місяців очікування.
Свою першу вагітність я згадую як один із найщасливіших періодів мого життя. Стільки енергії, сил і натхнення у мене було, напевне, ще в ранньому дитинстві ― коли дитина не бачить перед собою перешкод, пізнає усе нове, не озираючись. Я навчалась в університеті, гуляла з друзями, їздила з чоловіком на рибалку, звикала до свого нового стану ― усе було для мене таким легким і досяжним…
Та ця вагітність дуже відрізнялась. Мене почав мучити токсикоз. Нудота, головні болі, головокружіння, втрата ваги мучили мене два місяці. Я схудла на 5 кг. В жіночій консультації мене лякали завмиранням плоду. Потім в мене почала тонусувати матка. Не те, щоб дуже боліло, але відчуття не з приємних. На 30-ому тижні УЗД показало передчасне старіння плаценти, гіпертонус матки і помутніння навколоплідних вод. Мене направили в лікарню. Там мене обстежили, і сказали, що дитина лежить надто низько, а з моїми діагнозами до терміну я не доношу. Підлікували мене і відправили додому чекати пологів. Одним словом, якщо першу вагітність я всю пробігала, то другу ― пролежала у ліжку.
Про те, що очікуємо на появу ще однієї донечки, дізнались аж на останньому УЗД. До того доня дуже гарно приховувала свою стать.
Дату пологів мені передбачували на 16 січня, та з моїми діагнозами я готувалася на два місяці швидше.
Я постійно просила дитинку подовше посидіти в животику, де так тепло, добре і безпечно. Закінчувався грудень, а я казала, щоб лиш не 1 січня, бо не знати, в якому стані лікарі будуть) Потім лиш не 6 січня ― великий піст, усі дома вечеряють зі своїми сім’ями, в майбутньому точно ніхто на день народження ходити не буде. А потім лиш не 8, бо Марією не хочу донечку називати, 13 ― річниця, як тато помер, 14 ― бо Василиною буде, 18 ― бо знову великий піст.
Час йшов дуже швидко і навіть не з’являлось ніяких ознак наближення пологів. В жіночій консультації сказали прийти 27 січня, якщо до того часу не народжу. Минав день за днем, і я вже, навпаки, просила донечку появитись на світ, бо дуже не хотіла, щоб роди викликали.
27 січня мені дали направлення в пологовий будинок. Приїхали ми з чоловіком в повній бойовій готовності, розуміючи, що додому мене вже ніхто не відпустить. В приймальному відділенні я була не одна, тому прийшлось чекати. Уже там мене почала нити поясниця, але я не дуже звертала на це увагу.
Під обід я попала в палату, де мене оглянули. Сказали, що процес уже йде, просто я ще не відчуваю, до 12 ночі народжу. Час від часу тонусувала матка, що виявилося схватками. Біля мене посадили медсестру, яка засікала періодичність схваток. Та вони то появлялись, то зникали, тобто були неперіодичними. Під час наступного огляду відійшли води. Процес пішов краще, і схватки я вже відчувала. Але вони і далі то з’являлись, то зникали. Уже були кожних 5 хвилин, а потім півгодини як нема.
Сиділа в палаті і згадувала перші пологи. В 12 ночі у мене почали підтікати води і так цілу ніч, нила поясниця. Зранку почалися схватки, викликали швидку. В 9 була в приймальні, але поки їхала, то схватки зникли. В 12 дня мені поставили крапельницю, щоб простимулювати. Схватки були болючими, але терпимими, я навіть між ними засинала на тих декілька секунд. Раптом біль припинилась і почались потуги, які були зовсім не болючими. І так о 6 вечора на світ з’явилась моя донечка. Я надіялась, що другі пологи пройдуть як не швидше, то хоча б так, як і перші.
Біля 6 години приїхав чоловік. Взагалі то я не дуже хотіла, щоб чоловік був присутній, але багато моїх знайомих подруг, які народжували переконували мене в протилежному. Та й сумно мені там було, час від часу заходила акушерка, а так в палаті сама. А чоловік мене відволікав, розмовляв зі мною, розказував різні історії і читав анекдоти. Під час огляду лікаря він виходив з палати і ми домовились, що на потугах він також вийде.
Коли прийшов чоловік, мені вкололи укол і хапати почало дуже сильно, але терпимо. Та схватки знову через деякий час стали нерегулярними ― то з’являлись, то пропадали. Знову вкололи укол, тут процес пішов ще краще та біль була уже нетерпима. Тоді аж я зрозуміла історії, в яких розповідали про те, як дівчата під час схваток десь запихають свої руки, ноги, голови, а потім їх не можуть витягнути))) Я постійно дивилась на годинник, бо знала, що до 12 маю народити. Але час минув, а потуг так і не було.
Мене оглянули і ощасливили, що от-от народжу. Сказали ходити, але лежати було легше. Я переверталась з одного боку на інший кожні 15 хвилин ― так порадила лікарка. Потім мені поставили крапельницю, і я вже могла лежати тільки на одному боці. Під час схваток дуже важко було слідкувати за тим, щоб не згинати руки. До того я постійно двома руками хапалась за тумбочку, що стояла біля ліжка. Вона була металева, тому я не боялась її поламати. То тепер мене за руку тримав чоловік.
Нарешті почались потуги, але вони були настільки болючими… А лікарка сказала, що ще не час і потрібно терпіти, показала як дихати, щоб не тужитися. Це було найважчим.
Та настав час, коли дихання уже не допомагало і дитинка почала виходити. Все відбувалось настільки швидко. Тут мене підіймають на крісло, я чоловіка прошу вийти, він ще дуже здивовано спитав чому, але вийшов.
Я почала тужитись, але мені хотілось цього постійно, а лікар не дозволяла. Дуже важко було зупинитись, та я намагалась. І от о 2.20 28 січня вагою 3700 г і зростом 54 см на світ з’явилась моя донечка Софійка.
Татко, почувши крик дитинки, одразу повернувся в палату. Мені положили її на живіт і допомогли перебратися на ліжко. Чоловік обійняв нас, примостившись на кріслі, а також допоміг доні знайти мамину цицю, бо мені ще заважала крапельниця. Так ми ще 2 години лежали. Потім мене з донечкою повезли в палату, а татко поїхав додому.
Я щиро вдячна чоловіку за те, що він був поруч зі мною в цей момент, допоміг і підтримав мене. А також хочу подякувати своїй старшій донечці Алінці за те, що допомагає мені у всьому. Ну і велика дяка молодшій донечці Софійці за те, що з’явилась у моєму житті.
Я вас дуже сильно люблю!!!