Я не друг своїй дитині. Як би мені не хотілось полегшити цим свою участь - не друг. Я більше, глибше, надійніше. Ще до його народження я зробила вибір і взяла на себе важливі зобов'язання. Я отримала від Бога честь і право в межах моїх можливостей бути сину гарантом прийняття і любові, безпеки й поваги гідності. Я відчуваю свою відповідальність і вона не дозволяє мені бути просто другом. До недавна я боялась те озвучити, бо ж всі мами навколо хизуються: "ми з сином/дочкою - справжні друзі", а в мене в голові не складались пазли. Бо, по-моєму, люди часто просто не вдумуються в суть речей.

Так само, як присутність в складі буряка, моркви, картоплі та олії не робить салат "Шуба" борщем, так само і щирі відносини й атмосфера прийняття не роблять материнство дружбою. Це різні страви.
Але от нарешті сформулювалось дуже конкретно: думаю, ми шкодимо дітям оцими "неточними" формулюваннями і підміною понять. Навіть, якщо зрівняю нас в правах, то ніяк не зможу зрівняти нас в обов'язках. А значить, це вже не дружба. Нормальні друзі завжди лишаються вільними, однак, закон забороняє мені в 13 дати дитині сумку в руки, показати шапку, двері і відпустити у вільне плавання, бо трапилось кохання всього життя і школа раптом стала неактуальною. Я просто не можу бути тотожною з другом, бо моя любов інша - вона безумовна. До останнього подиху він буде мені сином і на те не можуть вплинути зовнішні обставини. Мою любов не треба заслуговувати, але повагу друга потрібно. Він нічого тобі не винен, ви маєте рівні права, обов'язки і ти можеш його втратити, якщо не навчишся будувати відносини. Друг не стане тебе повністю забезпечувати поки навчаєшся, не буде готувати, прати, мити за тобою посуд і довго вмовляти сходити таки на пари. А мама ніколи не стане знімати тебе на відео, якщо вирішиш стрибати по дахах потяга, не простягне тобі "косячок", аби спробував усе на світі, не прикриє, якщо захочеш красти чужі яблука. Вона ніколи не зможе розказати тобі геть усе, як подружці, між вами, як мінімум, роки досвіду, вона буде берегти тебе від всього, що поки ще тяжко переварити. Маму не візьмеш з собою на тусовку, в неї автоматично спрацює материнський інстинкт, коли почнеш шукати неприємності на власну голову. І цей список можна продовжувати безкінечно. Ці дві ролі не треба плутати навіть, якщо дуже хочеться. Бо насправді мамам
дуже страшно. Вони бояться втратити такий звичний контроль, лишитись за бортом, витіснені друзями і новим колом спілкування. І вже звідтіля витікають усі ті неймовірні ігри й перекоси, намагання замінити дитині всіх і все, ставши другом, перейнявши на себе роль геть всіх найважливіших в житті людей. Мами вирушають на тусовки, б'ють на грудях незрозумілі собі самим тату і вже й не знають, як то краще показати молоді свою сучасність. Але роль у кожного своя. І, наче у великому оркестрі світового масштабу, мабуть, треба припинити намагання зіграти всі партії одночасно і просто навчитись якісно виконувати свою. Бо тоді все може раптом стати на свої місця. Адже бути мамою - це більше, ніж бути другом. Справжня любов не в потуранні примхам і розбещенні вседозволеністю, не у викривленні поняття дружби, як відносин, де битий небитого везе. Місія мами важливіша. До певного віку її слово просто мусить бути вирішальним хоча б тому, що це її обов'язок любові, він захищає дитину, готуючи її до самостійності, поступово розширюючи її кордони. Завдання не в тому, щоб стати "найкращим, безпроблемним" другом, а в тому, щоб виховати людину, з якою захочуть дружити і будувати рівні відносини.
І довіра, і любов, і підтримка уже включені в "материнський тариф". Вам не конче потрібно мати сині коси, або слухати Монатіка. Просто лишайтесь острівцем любові, моліться за дітей, навчайте їх, дайте зрозуміти, що дім - це місце безпеки і дозвольте його покинути, коли прийде час, лишивши відчиненими двері.
Принаймні, я про більше і не мрію, по-іншому не бачу, до того щиро прагну.