З вами уже можна гордо і струнко прямувати вулицею. Вести за руку і вести глибокі діалоги про зміст життя, безмежність космосу та політичну ситуацію в країні. Те, що ви подорослішали, відчуваю цілим тілом: не потрібно весь час шукати вас, повзаючих, по квартирі; від вас можна відвести погляд на цілу хвилину, не боячись, що ви в цей час уже пхатимете пальці у розетку; з вами можна неквапливо гуляти вечірнім містом, без наздоганянь і паніки…

Так смішно виглядаєте в штанцях, які за зиму раптом зробилися надто короткими - «по коліна»; чи в сукенці, яка непомітно перетворилася у коротеньку а-ля футболку…

Щодня здобуваєте нові знання, навики. Цікаво зазираєте своїми величезними карими очиськами «під руки», розпитуєте, з обережністю пробуєте повторювати, в передчутті невідомого готуєтеся допомагати, при найменшій небезпеці ховаєтеся за мамину спину, ловите за руку чи просто сором’язливо промовляєте, кокетливо примружуючись: «Мамо, а давай ти це зробиш за нас»…

Дивлюсь на сусідських немовляток і не вірю, що мої діти ще зовсім нещодавно були такими ж крихітними, могли повністю поміститися на подущинці. Смішно зараз і уявити, як би виглядали такі от дорослі «немовлята», якби я раптом вирішила їх запеленати і вкласти до ліжечка.

Люблю їх – своїх дорослих маленьких маминих діток, люблю і відчуваю, як з кожним днем ми з ними стаємо все ближчими та ріднішими.

Люба Вовк, учасниця Конкурсу есе 2014