Її рухи легкі і вільні. Її голос м’який, але впевнений. Сяяння її очей не порівняти з сонцем. Її погляд спокійний. Вона відчуває радість за нас, коли все добре, і турбується, коли ні. Вона віддає нам свою турботу і любов, не прагнучи нічого взамін. Вона… наша мама…

Яке б небо не розкинулось над жінкою, які б вітри її не обвівали, в якій країні вона б не народилась, бути мамою, так само природно як розквітати квітам навесні, як дихати, як жити. Так багато можна і хочеться ще сказати про МАМУ. Але важливо не настільки говорити, наскільки любити. Любити Ту, котра є співтворцем найгеніальнішого і найважливішого творіння – людини. Нехай у нашій свідомості усі найкращі твори мистецтва та архітектури стануть лише квітами у тому вінку, який належить МАМІ.