gemafond

Вагітна...

rainВулицею (тією самою, сірою) йде молода жінка, майже дівчинка. Вона не зважає на холодні краплини, калюжі видаються справжнісінькими люстерками, обличчя її – якась незбагненність і таїна. Вона йде, немов під ногами не бруд великого міста, а легкі пухнасті хмаринки, і довкола звучить не набридливий гамір мегаполісу, а величний, урочистий, ангельський спів. Вагітна. Вона несе в собі нове життя, мов надію, нове майбутнє, вона йде так, як ішли за сотні тисячі років до неї мільйони жінок, несучи людству, право на життя і право на вічність. Тому й освітлюються посмішками найсуворіші обличчя – люди й людство вітають материнство. Скільки б не минуло часу від біблійного створення світу, людина в захопленні й захваті схилятиметься перед таємницею таємниць – перед жінкою, яка несе в собі нову людину, нову історію, новий всесвіт.

Мати при надії й мати з немовлям на руках. Не краса – набагато прекрасніше, не символ – набагато символічніше. Не велич – набагато величніше. Мати – і це над усім і поза усім. І не мають значення ані час, ані країна, не мають значення статки. Важить тільки те, що людство завжди покладалося на матерів, на їхнє велике заступництво, на їхню безмежну любов, на їхню предковічну мудрість.

Скільки тих матерів, які дивляться на нас із давніх картин чи ікон. Скільки осяйних жіночих облич, у яких і ніжність, і тривога, і впевненість у правильності шляху, яким би складним він не був.
Спадає на думку прекрасний і щемливий образ із роману «Твоя зоря» Олеся Гончара. Пам’ятаєте – «Мадонна під яблунею»?

Свіжа й барвиста стоїть наша степова Мадонна під яблунею, злегка схилившись до своєї славненької, в білій льолі дитини, їй віддана вся ніжність, вся дума-задума, що нею промениться материнський, сповнений тихої ласки погляд.
На початку далекого XVI століття великий італієць Рафаель Санті написав образ матері, який залишився в історії живопису, в історії християнства, нарешті – в історії людства як «Сикстинська мадонна».
..Здається, відкрилася завіса. І невідь звідки здається, і з вічності, ступає на пухнасту хмарку Пречиста з Немовлям на руках. Оточена сонмом ангелів, стоячи на хмарині, Мадонна представляє світові свого божественного Сина.
Діва Марія тримає дитину дуже обережно, дуже ніжно й турботливо. Здається, що Ісус знаходиться в якомусь незвичайному колі: його захищають материнська рука й покривало, яке спадає кудись униз. Мадонна дивиться ніби прямо на глядача, але все-таки крізь нього – Вона дивиться у майбутнє, знаючи, яка доля чекає на її Дитя. Молода жінка знає, що тримає на руках спасіння всього людства, бачить Голгофу, чує рев натовпу та тому хресному шляху, до якого ще немало років. Але поки – тримає на руках сина, захищаючи від будь-яких бур і нещасть.

Дехто вважає, що Марія Рафаеля майже втратила ореол святості: на її голові не сяє корона, над головою немає німба, за нею не тримають важких коштовних оксамитів. На ній якесь покривало й плащ із простої тканини, іде вона босоніж – по суті, це звичайна жінка. Недарма багатьом впадало в око, що й дитину вона тримає так, як це роблять селянки. Але цю босоногу жінку зустрічають, лелеки як царицю небесну. Навіть Папа зняв перед нею тіару – земний владика постав перед глядачем просто як схвильований старий.

Особливого тепла полотну додають двоє дітлахів – то два ангели, які дивляться з низу на Божу Матір. І якщо саме полотно – визнаний світовий шедевр, який уже пів тисячоліття нікого не залишає байдужим, то ці двоє хлопчаків, які просто не можуть не викликати щирого замилування, - частий сюжет великодніх, різдвяних іменних листівок.
Різні покоління, різні люди вбачали в «Сикстинській мадонні» кожен своє. Одні бачили тільки релігійний зміст, інші – приховану моральну філософію, треті цінували художню досконалість. Мабуть, кожен знаходить і завжди знаходитиме щось своє, але ніколи не буде людини, яка не схилить голову перед красою і святістю материнства.
Радуйся, Маріє – це католицька молитва до Богородиці, названа за початковими словами. Молитву цю ще називають ангельським вітанням, бо її перші слова – привітання архангела Гавриїла, сказані Пресвятій Діві в момент Благовіщення.

І не одне століття летять над планетою найщиріші звертання до Матері, до Заступниці, до Пречистої. Майже неймовірно, але час не має влади над цими мелодіями, які звучать і в маленьких італійських селах, і в могутніх американських мегаполісах, і в ошатних українських містечках. Ave Maria – і тамується подих у найдальших куточках земної кулі. Ave Maria – і з перших звуків охоплює якесь щемливе почуття, ніжність і любов до всього світу. Ave Maria – і на якусь мить забуваєш, де ти. Ave Maria – і залишається тільки жаль, коли спів закінчився.

…Ідуть вузенькими стежинами в житах, велелюдними проспектами в мегаполісах жінки, які несуть надію. Непразна – кажуть в Україні про вагітну, а значить – називають трудівницею, великою трудівницею. Бо хіба ж є важливіша праця, аніж народити, вигодувати, викохати, виростити дитя? Бо перед ким іще так схиляють голову й сиві академіки, і юні студенти, і кремезні військові, і замріяні поети? Бо в кого ми вчимося більшому, у кого можемо взяти більше , хто пройде з нами будь-яким шляхом? Ми всі страшенно заборгували - кожній жінці, яка прямує вулицею, несучи в собі надію, кожній жінці, яка на лаві у сквері тихенько годує грудьми «білу лялю в льолі білій», кожній жінці, яка народжувала, народжує й народжуватиме, не зважаючи на війни й революції, на перевороти й катаклізми. Матері й тільки їй, яким би не було її ймення, людство вдячне за своє існування. ЇЇ одвічній й невгасимій вірі, невмирущій надії й безмежній любові.

Бо якщо є Мати – вічним буде життя.

Катерина Потапова